Автор

Сайко Оксана

Україна, Львів
Письменниця, журналіст-фрілансер. Дописує у газети «Україна Молода», «Літературна Україна», «Сто талантів», Дипломант літературного конкурсу «Гранослов-2006», переможець конкурсу на найкращу повість від журналу «Дніпро» 2009 року. Книга для підлітків «Новенька та інші історії» потрапила до довгого списку премії «Книга року ВВС 2012». Книги Оксани Сайко - «Новенька та інші історії» («Видавництво Старого Лева», 2012) - «Кав’ярня на розі» («Видавництво Старого Лева», 2013) Уривок з твору Оксани Сайко «Кав’ярня на розі» (…) Цього чоловіка привів із собою дощ, який не вщухав уже кілька днів поспіль. Інакше він, можливо, ніколи б не переступив поріг нашої кав’ярні. Непримітна, скромна, трохи вигоріла від сонця вивіска у завулку між старих брукованих вулиць навряд чи привернула б його увагу. Вона майже ніколи не приваблювала чужинців, які опинялися у нашому місті через певні обставини й шукали кав’ярень із яскравими, але часто й безглуздими назвами (такими, приміром, як «Райське їдло» чи «П’яте колесо»), розташованих здебільшого на центральній площі міста. Відвідувачів ще не було, і, сидячи за лядою, я читала книжку, яку знайшла у дядьковій бібліотеці. Дощ стукотів по даху і по ринві, тому я не почула теленькання дзвіночка на вхідних дверях. Якийсь час гість роззирався довкола, переминаючись з ноги на ногу, немов зважуючи, чи потрапив туди, куди сподівався, чи почуватиметься тут затишно й безпечно, чи варто взагалі заходити, чи ліпше обернутись і просто піти геть. З його капелюха й плаща стікали великі краплі. Він мав змучений і безпорадний вигляд, ніби щось завдало йому прикрості. У руках тримав пузату старомодну теку брунатного кольору. Цього відвідувача я бачила вперше і, схоже, він був не з нашого міста. Не знаю, чому в мене склалося таке враження. Він був трохи дивний, не такий, як тутешні мешканці, поводився невпевнено й насторожено. «Мабуть, дядькові Романові буде приємно, коли він дізнається, що до нашої кав’ярні завітав чужинець», – промайнула у мене думка. – Ви чогось хотіли, пане? – запитала його я. – Так, можливо, – пробурмотів чоловік, – якщо у вас є якийсь гарячий напій... – Звичайно, є, – жваво відказала я. – Є кава і чай. А може, бажаєте юшки? – Мені горнятко кави, – попрохав він, сідаючи на високий стілець біля ляди. З капелюха досі крапало, та чоловік не знімав його. Мабуть, саме старомодний капелюх, що мав надавати його зовнішності галантності, елегантності чи навіть оригінальності, натомість робив нашого гостя диваком. Такі капелюхи носили років зо тридцять-сорок тому. Мені доводилося бачити їх на старих світлинах. На вигляд чоловікові було ледь за сорок, хоча я не завжди правильно визначаю вік старших людей. Він мовчки спостерігав, як я готую каву по-турецькому, і час від часу голосно шморгав носом, ніби мав нежить. – Ці ваші безконечні дощі… Тут стільки вологості... Це шкодить легеням і дихальним шляхам загалом... – тихо проказав він. – Так легко й застудитися... – А ви лікар? – запитала я. Не з цікавості, а просто, щоби підтримати розмову. Я не надто любила, коли до кав’ярні навідувалися мовчуни – вони завжди навіювали тривогу. Мені подобалися люди відкриті, балакучі, котрі могли верзти будь-які дурниці, бо це анітрохи не заважало, а, навпаки, веселило. Принаймні я не почувалася самотньою. – Ні, – заперечив чоловік, – я не лікар. – Може, гаряча кава вам і справді трохи допоможе. Ви хоч зігрієтеся, – сказала я і подала йому горнятко. – Дивно, – проказав він, радше до себе, аніж до мене, голосно сьорбнувши, – у цьому місті запах кави відчувається найкраще. Навіть у такий дощ, який начебто поглинає всі аромати. Жодне місто так не пахне... – А як пахнуть інші міста? – спитала я. Той чоловік видався мені цікавим. Він на хвилю замислився й ковтнув кави. – По-різному, – відказав, – іноді курявою, іноді печеним хлібом, а буває, що й каналізацією та автомобільними газами... Це місто пахне кавою, тому до нього хочеться повертатися. – То ви у нашому місті не вперше? – Ні, – сказав чоловік, знову голосно сьорбнувши. – Але мені завжди здається, що вперше. Є такі міста, які залишаються вічними нерозкритими таємницями, навіть якщо вони для тебе рідні. – А чому? – знову запитала я. Чоловік лише важко зітхнув, немов не розчув мого запитання. – А що це ви читаєте? – запитав він раптом, торкнувшись обкладинки книжки, яку я залишила на ляді. Вона вмить опинилася в його руках і, прижмуривши очі, він заходився її гортати. – Це книжка з бібліотеки мого дядька. Я тільки-но почала її читати, – відказала я. – А чому ви обрали саме її? – допитувався чоловік. Я всміхнулася: чудернацький дядечко! – Я прочитала лише кілька речень. Здалося, що вона має бути цікавою. Крім того, автор мені невідомий. Та іноді невідомі автори бувають цікавішими, аніж відомі. Бо ти не знаєш, чого від них чекати. – Отож-бо й воно – невідомий автор... – пробурмотів чоловік. – Старе видання, пожовклі сторінки, забута книжка… – Забута? – Авжеж, забута, – підтвердив гість, допивши каву. – А чому забута? – Вона видана сорок п’ять років тому, – пояснив той. – Відтоді її ніхто не перевидавав. І, схоже, вже ніколи й не видасть... – А звідкіля ви знаєте? – запитала я. У ту мить теленькнув дзвоник на дверях. До кав’ярні, стріпуючи парасолькою, влетіла Нелька, яка працювала у нас куховаркою, – засапана й розчервоніла. (…) Відомості про копірайт тексту: © Видавництво Старого Лева, 2013 © Оксана Сайко, текст, 2013

Події

12 Тра

Зустріч-читання з Оксаною Сайко

зустріч з автором, читання 11:00 - 12:00 вул. Коперніка, 17, м. Львів Палац Мистецтв, Суперсила «Зачудована» Простір «Читальня»
×